КСП знов кличе до себе.

Цієї неділі я та Олександр Смик відвідали КСП-шний фестиваль «Булат» в м. Суми й кожен привіз море вражень. В основному у мене – позитив.

Добре поспілкувалися, добре пройшли виступи, добре пройшов концерт україномовної авторської пісні. На цьому фестивалі, раніше, як і все КСП російськомовному (з рідкісними вкрапленнями виступів україномовних одинаків), започатковано окрему україномовну майстерню. Слід сказати, що у КСП фестивальна традиція досить давня й своєрідна, і ті майстерні - щось на кшталт першого туру фестивалю. Але проходять вони не в залах, а в кімнатах. Декілька майстерень проводиться одночасно і ви вже повинні вибрати собі якусь, щоби подивитися, якщо хочете. Я від цього трохи відвик років так за 10-15.

Для тих, хто не зна, повім, що на даний момент є дві окремих самодостатніх течії серед бардів – традиційної КСП-шної і більш нової - нашої, УСП-шної.

Течія Української Співаної Поезії (УСП) з’явилася на перших «Оберегах», «Рутах», закріпилася на «Барикадах», «Підковах», «Гуляй-Полях», «Слива-фестах», і т.п, на даний момент вже значно ближче до акустичного року, ніж до стилю Візбора та Окуджави. Тому в нашій майстерні, з огляду на це, може сенс і був. Бо стилі, таки, справді різні. І минулого року на Ігора Жука (якого я ніколи не звинуватив би у відсутності патріотизму), який вів україномовні майстерні цього фестивалю в традиційному руслі КСП, а не в руслі УСП, було багато нарікань. Він, наприклад, не пропустив Невельського. А Невельського ми трохи знаємо.

Водночас, в обох течіях головним залишається текст і найтиповішим персонажем зостається поет з гітарою.

Ще однією особливістю УСП на даний момент є те, що вона існує зараз у тісній співпраці з іншими спорідненими жанрами (поезія, традиційне кобзарство, акустичний- та фолк-рок). Барди кочують по таких фестивалях, де ці жанри представлені, зростають, і такий симбіоз дає прекрасні результати.

Спроби об’єднати українських бардів (УСП) у якусь спілку чи об’єднання протягом цих 20 років ні до чого не призвели. Більше того – до появи Вечорів у будинку письменників не існувало і жодного «клубоподібного» утворення. У нас, як у скіфів – ми не зберемося, «допоки не зачеплять могил наших предків». От в часи революцій та Майданів - будь ласка. Багато хто заперечує й саму необхідність такої спілки чи об'єднання, бо небезпідставно побоюється «перетягування канатів», дерибану коштів, протекціонізму тощо.

В той самий час система КСП зі своїми клубами, фестивалями та об'єднаннями вже давно існує і з самого початку добре організована. На фестивалях - все продумане і відпрацьоване, оргкомітети працюють як годинники і доволі часто - на ентузіазмі. Нагадаю, хоча навряд чи хто цього не знає, що КСП, як система Клубів Самодіяльної Пісні існує ще з часів, коли пісні «не членів» Спілки письменників та Спілки композиторів не віталися і всіляку “не членську” творчість партійна влада всіляко намагалася стримати і «відкреслити» хоча би «піарно» від «справді прохвесійної» попси. Року (Rock) в ті часи, як і сексу (sex), взагалі не було. У свій час КСП функціонували під невсипущим оком комсомолу. І багатьох авторів, в тому числі й мене, з інших фестивалів скеровували на КСП-шні, бо тільки там офіційно була дозволена «нечленська» пісенна творчість. Там же тодішні комсомольці намагалися спрямувати цю творчість в прокрустове ложе наслідування лише відомих авторів, які (тут вже нічого не поробиш!) змогли дивним чином через ту чиновницьку завісу прорватися. А самі Окуджава, Візбор, Висоцький, були радше промовистим виключенням з існуючих правил. Причому ці виключення лише підтверджували ті правила. Пам'ятаю, як скупо висвітлювалися пресою тодішні фестивалі КСП. Людей збиралося багато, а преса іноді скаже пару слів, але особливо наголосить на терміні «самодіяльна пісня», щоби люди не дуже туди йшли. Барда, який ризикнув написати що небуть свіже, оригінальне і сучасне, могли звинуватити у різного роду неполіткоректності, «подражанії Западу», «слащавой естрадщині» і т.п.

Минули роки. Після перших «Рут» та «Оберегів» змінилися і УСП й КСП. При цьому в КСП зберегли свої клуби й фестивалі. Не всі, але переважну більшість. А деякі й нові відкрилися. З відомих україномовних бардів ніколи не полишали зв'язок із КСП Ігор Жук та Ольга Богомолець, які в КСП виросли. Тризубий Стас також відвідував КСП-шні фестивалі. Зрідка відвідую їх і я (хоча був період років 10-15, коли зовсім не відвідував). Тому я трохи в матеріалі. В КСП дійсно багато чого змінилося.

Але воно ніколи не було і не є ні україномовним, ні особливо українськи-орієнтованим. Я не в плані “чистоти раси”. Просто такі собі роздумі після того, як Вадим Гефтер і Ігор Добровольський запропонували мені брати участь в об’єднанні КСП і УСП в Єдину Національну спілку бардів десь у Донбасі на об’єднавчому фестивалі. І я, трохи припухши від такої пропозиції, обіцяв обговорити це спочатку в нашому середовищі УСП.

Ні, я справді заскочений. Не хочеться ображати людей, якщо вони мають чисті помисли, але ось деякі мої думки.

В першу чергу цікавить питання - чи окрім старої чисто радянської звички “кудись вступати” і об’єднуватися “за правоє дєло” є яка-небуть дійсно солідна мета такого об’єднання?

Знову заборонена “не членська творчість”? Начебто, до цього не йдеться. Більше того. В середовищі творчих спілок говрять про якісь апокаліптичні для цього жанру громадських об1єднань, речі в майбутньому. В усіх Національних творчих спілках зараз великі проблеми з фінансуванням і приміщеннями.

А, може, ми смертельно сваримося, і зараз прийшла пора миритися, а без злипання вареників і пельменів у одну велику галушку ми почнемо плюватися й кидатися какашками, і тільки Спілка Бардів нас спасе? От якраз і не думаю. Думаю, тут просто має місце вищевказана сила інерції мислення. Ми просто звикли так мислити. Нам погано, кругом криза - давайте об’єднаємося!

Хлопці! Та не потрібна нам єдина спілка! Ну покладемо ми років 10-15, ну зробимо ту “вавілонську вежу“. Але поки робитимемо - розсваримося ще більше, ніж були колись розсварені. Кожен же ж захоче покерувати і в кожного будуть на це неоспоримі права! Особливо у нас, представників “титульної нації“. Невже ми, українці, дозволимо державні гроші, виділені на рідну українську культуру, розходувати не за призначенням? Нікада і нізашо! Ми в цій новій спілці забабахаємо новий Майдан на додачу до Гуляй-Поля. Земля горітиме під ногами!

А якщо серйозно, то кожному з нас - і російськомовним і україномовним, потрібне своє середовище. Для розвитку, спілкування і зростання. А продуктом дуже добре поділитися. Коли він уже готовий.

Краще давайте дружити сім'ями!

Я вже там у Сумах одразу сказав Вадиму Гефетеру і Ігорю Добровольському, що мене особисто стримують деякі моменти і в першу чергу – стильові. Я, звичайно, приходячи в «КСП-шний монастир», не пруся зі своїм статутом і якщо приймаю таку пропозицію, завжди довго думаю, а що ж такого заспівати, щоби воно не різонуло КСП-шного вуха і просто сприйнялося (адже, якщо стиль не сприймається, то й до тексту не дослухаються, тоді виступ – як холостий постріл і в ньому ніякого сенсу немає, крім того не всі люди, що знаходяться в російськомовному середовищі, розуміють український понятійний ряд, і не в повній мірі, а це дуже сповільнює сам процес сприйняття). І мені доводиться над собою трохи зусиль, щоби виправляти такі ситуації.

Ну і нарешті, юридично-процесуальні моменти. Як правило, професійна творча спілка утворюється, і юридично оформлюється для того, щоби підтримати з боку держави якийсь із видів мистецтва. Так у законі прописано. І щоби захистити соціально представників даної творчої професії, які не мають іншого заробку. А в бардівському жанрі всі мають якусь основну професію і на одну пісню, в матеріальному плані, не уповають. В радянські часи творчі спілки утворювали, щоби «організовать і возглавіть» творчих «єдінолічніков» і вкупі ними керувати. Не думаю, що саме така ідея в голові у Ігоря та Вадима – людей відкритих і демократичних, які говорили мені про об’єднання КСП та УСП.

Я би сказав так. Дорогі друзі! Ми спілкуємося з вами, і навзаєм, я думаю, бажаємо спілкуватися й надалі. Але я особисто не розумію і не відчуваю необхідності створення такої спілки, особливо, зі статусом Національної. На це пішло би досить багато часу (у Спілки кобзарів пішло 10-15 років при всій знаковості для української культури), а ще знищено було би наших творчих сил, а ще було би «зламано безліч копій».

Якось при мені відбулася розмова нині покійного Анатолія Погрібного (тодішнього голови Київської організації НСПУ) з людьми якоїсь такої новоутвореної спілки (навіть не пам’ятаю якої професії), які прийшли з підписним листом до нього і просили дати підпис під текстом, що “існуючі професійні творчі спілки не заперечують створенню нової професійної творчої спілки“. І там вже було дев’ять чи десять граф із назвами існуючих творчих спілок – письменників, художників, композиторів, кобзарів, журналістів, архітекторів, дизайнерів, виробників фонограм… Погрібний сказав, що підпис дасть, удачі побажає, але в успіхові їхньої справи дуже сумнівається. Бо для держави створення такої спілки означає й виділення на неї коштів і надання пільг (бо саме так прописано в існуючому законодавстві), а тут уже, повірте, держава не сильно розженеться. І тих, що вже існують, вона не може утримувати на доброму рівні, тому проблеми в реєстрації (особливо, Національного статусу) будуть обов’язково.

Безумовно, спілкуватися - це завжди добре. А ми ж спілкуємося, особливо, останнім часом. І таке спілкування йде на користь обом течіям. Я періодично приймаю різні пропозиції і виступаю. Але щодо злиття, отут я прошу також висловитися й інших україномовних бардів. Бо думаю, по-перше, хоча до мене КСП й звертається з подібними запитаннями, насправді я не є керівником ніякої структури і можу лише висловлювати на даний момент свої думки. По-друге, навіть якщо я особисто прийму якесь рішення, це не буде означати, що так думають усі. І що так само як я, будуть робити ці самі всі.

То прошу, панове, долучатися до обговорення.
Едуард Драч.